Шанувати пам’ять: на Дніпропетровщині музей розкриває маловідомі факти

Минуло понад 80 років з часів проведення масових репресій серед населення, під які потрапили й робітники заводів України. У постійно діючій експозиції музею відображено віхи будівництва та розвитку заводів кінця ХІХ століття — Брянського, Олександрівського, Шодуар, Гантке, Дніпров­ського, Юзівського; сучасних — ВАТ «ДМК», ВАТ «НТЗ», ВАТ «Азовсталь», ВАТ «Запоріжсталь», ВАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». Приділено увагу життю та діяльності видатних металургів — засновників заводів, яких було репресовано: директору Криворізького заводу Я. І. Веснику (1931-1937роки), директору Дніпровського металургійного комбінату Й.П. Манаєнкову (1928-1931,1933-1937роки), головному інженеру ДМК В.І. Жданову (1933-1937роки), В. Я. Чубарю та іншим. У 1931 р. було підписано наказ щодо будівництва Криворізького заводу, згідно з яким він мав запрацювати до кінця 1932року.

Перший директор

Очолив будівництво, а потім і завод Яків Ілліч Весник. Саме з нього починається розповідь в експозиції ДЗ «МДМУ». Він народився в Пінську у купецькій сім`ї. Після служби в армії у віці 19 років вступив до Лозанського університету у Швейцарії й отримав блискучу освіту. З початку Першої світової війни розподілився у Коломенський 119-й піхотний полк. Під час буржуазно-демократичної революції 1917 року 23-річний Яків Весник очолював загін червоно­гвардійців, був комісаром пошти і телеграфу Виборзького району. З першого дня заснування Червоної армії служив у її рядах. Після закінчення громадянської війни Яків Ілліч став одним із провідних керівників мирного будівництва, відновлював Ридеровські рудники, працював віце-президентом Амторгу в США, заступником торгпреда СРСР у Швеції. Його трудові досягнення були відзначені двома орденами Червоного Прапора та орденом Леніна. Пройшовши бойовий та трудовий шлях, маючи досвід керівника, Яків Весник енергійно взявся за будівництво заводу, але під час репресій поплатився за це життям. У 1937 році був заарештований і за тиждень — розстріляний. Син Якова Ілліча, Євген Весник, згадує: «Когда родители входили в театр, зрительний зал благодарно вставал. Не только отец, но и мать имела награды. Их арестовали и я стал сыном «врагов народа». Євген Якович проніс крізь своє життя пам’ять про них, намагаючись бути гідним своїх батьків. У 19 років пішов на фронт Великої Вітчизняної, пройшов її шляхами до кінця, після чого працював у Малому театрі і був його «легендою».