Моє Старовишневецьке: прогулянка рідним селом (Фото)

Я давно живу тут, приспаному вітрами і заколисаному туманами. Живу серед гущавин кленів та осик, з яких восени злітає жовте листя, а навесні знову буяє нове життя. Я живу тут бо я, ніби той соловейко, прагну і хочу співати для тебе, моє рідне Старовишневецьке! Пише pidgorodne.dp.ua.

Весна …Особлива пора… Вранці, як тільки-но жевріє світанок, я чимдуж поспішаю туди, де видно, як розкинулося щедрим рукавом мальовниче село, неначе вишитий рушник , на якому розстелилися візерунками різнобарвні нитки.

Туди біжу, де співає моя душа… Я йду між тихими, принишклими куточками у широкій балці між чотирма ярами-рукавами разом Терсою — річкою. Ти ще спиш, а може дрімаєш, бо не годиться селу довго спати. Лише чути переспіви зяблика, синичка і соловейка. То вони ведуть свої ранішні «бесіди» і сповіщають усіх – село прокидається.

Їх пісню підхоплює легкий вітерець а разом з ними дзвінкий голос подає річка Терса. Все оживає і починає вирувати у веснянім танці. І мені хочеться співати—і я це роблю. Чи ти чуєш нашу пісню, моє село? Її не можливо не почути, бо вона спадає на тебе з висоти, з неба, промінням сонця, краплинками дрібної як вістря голки, росички і … заціловує тебе, такого невмитого, насупленого. Моє село… Яка в тебе усмішка чудова.