Чотири роки під гуркіт вибухів. Як живе Нікополь

Нікополь — місто-герой, яке вже чотири роки прокидається не від будильника, а від глухого гуркоту за вікном. Місто, де тиша більше не є звичною, а стала розкішшю. Де звук сирени врізається в нерви так само природно, як колись спів птахів зранку.

1 жовтня 2025 року, у День захисників і захисниць України, Президент України Володимир Зеленський присвоїв Нікополю почесну відзнаку «Місто-герой України». Указ №720/2025 став визнанням мужності людей, які щодня живуть під обстрілами РФ. Але для самих мешканців цей статус — не про урочистість. Це про біль, який триває вже четвертий рік.

Війна тут не просто змінила ритм — вона врізалася в кожен двір, у кожне вікно, у кожну сім’ю. Вона навчила місто рахувати не дні, а «прильоти». Не свята, а періоди відносної тиші.

Перші місяці були шоком. Постійна невизначеність, валізи біля дверей, дзвінки рідним із одним питанням: «Ти живий?» Потім прийшло страшніше — звикання. Люди навчилися визначати небезпеку на слух. Відрізняти «далеко» від «близько». Рахувати секунди між вибухами й думати: встигну чи ні.

Ранки тут починаються з перевірки новин і місцевих чатів. З короткого «тиша?» у повідомленнях. Якщо кілька годин спокійно — треба встигнути жити. Купити хліб. Завести дитину на заняття. Заплатити за комунальні. Бо ніхто не знає, коли знову стане гучно.

Тиша в Нікополі — не фон, а подія. Кілька спокійних годин відчуваються як подарунок. Люди вчаться не розслаблятися повністю навіть у тиші. Бо вона може обірватися раптово.

Комунальні служби виходять після обстрілів майже автоматично. Вікна заклеюють, дахи латають, уламки прибирають. У деяких будинках скотч на склі став постійною частиною інтер’єру. Місто ніби зшите з тріщин — і вперто тримається.

Працюють магазини. Відчиняються аптеки. Курсують автобуси. Пекарні печуть хліб. Це не просто буденність — це тиха непокора. Бо кожен робочий день — це доказ: місто не здалося.

Найбільший біль — діти. Вони знають більше, ніж мали б знати. Вони розуміють, що таке укриття, чують різницю між вибухами. Уміють швидко вдягатися й брати з собою найнеобхідніше. Їхнє дитинство проходить між уроками-онлайн  й тривогами.

І водночас вони сміються. Просять морозиво. Малюють сонце й будинки з цілими вікнами. Їхній сміх іноді звучить на тлі далекого гуркоту. І це, мабуть, найболючіший контраст.

Частина людей виїхала. У дворах стоять порожні хати. Забиті дошками вікна дивляться на вулицю темними очима. Є подвір’я, де трава росте вище за паркан — бо господарі вже не повернуться.

Є родини, які втратили дім. Є ті, хто втратили близьких. Є місця, де кожен камінь пам’ятає день, коли життя розділилося на «до» і «після». В Нікополі майже нема такого району де б були б не пошкоджені, або знищені будинкі після обстрілів. Про це не кричать. Це носять усередині.

Чотири роки — це втома, яка не проходить після сну. Це напруження, що живе в плечах і серці. Це звичка слухати небо. Але це й досвід триматися.

Навесні тут все одно садять квіти. Фарбують паркани. Роблять ремонти, навіть якщо є ризик, що вікна знову виб’є хвилею. Люди не хочуть жити серед руїн — навіть якщо руїни поруч.

Маленькі радості стали великими. Кава без сирени. Ніч без вибухів. Коротке повідомлення: «Усі живі». Світло у вікні. Ранкове сонце над містом.

Нікополь уже не той, що був до 2022 року. Він став тихішим у словах і глибшим у поглядах. Тут менше говорять про плани — більше про сьогодні. Про те, щоб вистояти ще один день.

Найсильніше, що відчувається в цьому місті, — це впертість. Не гучна, не пафосна. Тиха. Щоденна. Люди щоранку обирають залишатися. Працювати. Любити. Допомагати сусідам. Підтримувати одне одного, коли страшно.

Тут мріють обережно. Не вголос. Але вперто. Про мирне небо. Про відновлені будинки. Про те, щоб діти пам’ятали не звук вибухів, а запах весни.

Чотири роки під гуркіт вибухів — це не просто історія про витримку. Це історія про біль, який не зламав.

Нікополь живе.

Не тому, що легко.

А тому, що інакше — не може.

Член Національної спілки журналістів України Валерій Терещенко.