«Я скіфський цар, похований у Геррах, мій спис, і меч, і кінь мій при мені…» – Борис Мозолевський.

До 85-річчя з дня народження присвячується.

ШЛЯХ ДО ПЕКТОРАЛІ

«Пройшли шляхами ураганними,
Звели із попелу життя.
А степ все світиться курганами
Й не дозволяє забуття.
І в незатишному сім світі
Тим на землі щасливий я,
Що в золотому верховітті
Зоря лишилася й моя»

Ці поетичні рядки належать людині, яка на весь світ прославила нашу Нікопольщину великою історичною знахідкою Золотою Скіфською пектораллю, великому Українцю, всесвітньо відомому археологу ХХ століття, досліднику Скіфської старовини, геніальному поету Борису Миколайовичу Мозолевському.
В цьому році 4 лютого Борису Мозолевському могло б виповнитися 85 років. Але не судилося…. Він помер у 1993 році 13 вересня від онкологічної хвороби. Йому було лише 57 років. Але безсмертя Мозолевського береже золота Пектораль, яку він явив світу 21 червня 1971 року. То ж в цьому році ще відзначатиметься 50 років з часу знахідки знаменитої на весь світ скіфської Пекторалі.
Народився Борис Мозолевський у 1936 році в селянській родині на Миколаївщині. Діди й прадіди були розкуркулені. Коли почалася друга Світова війна, батько був угнаний до Німеччини, де він і загинув.
Начальну шкільну освіту Борис здобув у сільській школі-семирічці. Ще будучи школярем почав писати вірші. Тоді ж у хлопця виявилося бажання стати військовим льотчиком і він поступає до Єйського військово-морського авіаційного училища. Навчається разом з майбутніми космонавтами Радянського Союзу Георгієм Шоніним та Григорієм Добровольським. Можливо і Борис Мозолевський міг би стати космонавтом, однак доля розпорядилася по іншому, мабуть уже тоді передрікаючи йому стати винахідником великих Скіфських скарбів. Військове училище Мозолевський не закінчив через демобілізацію, пов’язану з радикальним скороченням тоді, в 1956 році, чисельності радянської армії. Після демобілізації він переїхав до Києва, де дев’ять років працював заводським кочегаром, одночасно мріючи про вищу освіту. Він здобуває освіту на заочному відділенні історико-філософського факультету Київського університету. Саме перебуваючи в Києві і навчаючись в університеті, Борис Мозолевський відкрив у собі Україну, він добре знає ціну «українського» питання, але процес само ідентифікації в ньому вже не зупинити, почуття бути Українцем відбулося, і до останку він говорить і пише лише українською мовою.
У 1964 році Борис Мозолевський отримує диплом про вищу освіту і майже одразу влаштувався на роботу в експедиції скіфологів Олексія Тереножкіна та Варвари Іллінської. Потім працює редактором у видавництві «Наукова думка», але принциповість і велике українолюбство, яке в ті часи «брежнєвської епохи» не схвалювалося партійним керівництвом, знов повернули Мозолевського до кочегарки, де він знайомиться і заводить дружні стосунки з «видатним кочегаром» Василем Стусом.
«Чи стане сил не стати на коліна,
Не впасти, не зламатись на вітрах?
Чи в Києві нову весну зустріну,
Чи, може, вже в Мордовських таборах?»
В етюді «Шлях до себе» Борис Мозолевський пише: «І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом». Таким чином доля знов зберегла Мозолевського для великого історичного відкриття ХХ століття.
В 1969 році Борис Мозолевський очолив Орджоникідзевський археологічний загін, в якому займалися дослідженням скіфських курганів розташованих у районі річок Солоної, Базавлук, Чортомлик. Нажаль багато курганів підверглося нападам «чорних археологів», вони проводили незаконні розкопки і, знаходячи золоті прикраси або монети, присвоювали їх собі. Стикаючись з таким варварським пограбуванням, Мозоловський дуже переживав, що його мета знайти золоту пектораль буде нездійсненною, що цей історичний витвір скіфсько-античного ювелірного мистецтва потрапив до рук нечесних мисливців за золотом.
30 березня 1971 року Борис Миколайович розпочав досліджувати курган Товста Могила. Першим було знайдено комплект бронзових оздоб воза та поховальної упряжки, а у боковій частині – не пограбоване поховання царівни-скіф’янки з вбранням, розшитим великими та малими золотими бляшками. Шию скиф’янки прикрашала важка лита гривна, на скронях були великі підвіски, зап’ястя охоплював широкий браслет. Поруч із жінкою була похована дитина, теж із золотими оздобами. Царівну з дитиною на тому світі супроводжували четверо забитих слуг. Розкопано було і два кінських поховання з багатими прикрасами вуздечок, а поруч з ними знайдено трьох конюхів. Але серед усіх цих знахідок не було найбажанішої – золотої Пекторалі
День 21 червня 1971 року став для Бориса Мозолевського визначним і запам’ятався на все життя. Вже відчаївшись знайти пектораль, Борис Миколайович йшов прощатися з Товстою Могилою, якій він присвятив рік свого археологічного життя. Що відбувалося далі емоційно описав у свої спогадах краєзнавець Василь Шатунов, який особисто знав Бориса Миколайовича, бо працював з ним в експедиції,
«…коли Борис, знаходячись у творчому натхненні спустився у дромос – вхід до погребіння, він ще раз зупинився на вході, ще раз, обвів поглядом склеп, чисту долівку із залишками хлюпотливої глини, він прощався з дорогим йому минулим і своєю мрією. Сльози підходили до очей. Він обіперся об стінку дромосу. На чисту глиняну долівку посипалася суха глина. Як добрий господар він нахилився і відкритою п’ятірнею, згріб, як віником, глину в куточок. І раптом його тіло, як струмом пронизав щемливий біль – він подивився на палець правої руки і побачив кров… Чутливий поет, археолог, в якого пальці, як у піаніста – продовження його душі, відчув, що під глиною знаходиться Вона… Стримуючи хвилювання, він став навколішки і акуратно розгріб землю. У напівтемряві побачив її золотий блиск. Це була Золота Пектораль – унікальна археологічна знахідка ХХ століття. Вона пройшла через віки і принесла нам велику таємницю наших предків – скіфів».
Ця історична подія сталася о 14 годині 30 хвилин, саме коли промінисте сонце знаходилося в своєму зеніті….
Золота пектораль – це нагрудна прикраса скіфського царя ІV століття до н.е. Вага 1150 грамів. Зберігається в музеї історичних коштовностей України в місті Києві і належить до дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння України..
МОЗОЛЕВСЬКИЙ І НІКОПОЛЬЩИНА

Розуміючи історичну і культурологічну значимість постаті Мозолевського та його унікальної знахідки, представники наукових, освітніх, культурних закладів та громадяни Нікопольщини мають можливість надати інформацію про особистість Мозолевського, його людські якості, поетичний талант, унікальні археологічні здібності для створення літературно-мемуарної збірки і передати її підростаючому поколінню для збереження і продовження історичної пам’яті.
Великою творчою роботою по збереженню пам’яті про Бориса Мозолевського вже багато років клопітливо займається кандидат філософських наук, доцент ПВНЗ «НЕУ» Антоніна Косих. Вона виступила з ініціативою і стала автором проекту «2021 – рік Бориса Мозолевського на Нікопольщині», м. Нікополь.
Своїм натхненням і цікавими розповідями вона «заразила» львівського письменника, народного артиста України Сергія Кустова. У їх творчій співдружності з’явилися художні книжки – «Маленький Скіф» та «Симфонія Золотої Пекторалі». Цікавою розповіддю про свої задумки в написанні книжок, присвячених Борису Мозолевському поділився з нікопольцями письменник Сергій Кустов.
– «Коли у спогадах я прочитав, що Борис Мозолевський поранив палець об ріжок кізоньки, фігурка якої знаходиться у правій верхній частині Пекторалі, то мене, як актора, немов електричним струмом пронизала асоціативна думка – слово «козенятко»! В казці «Маленький Принц» Сент-Екзюпері я грав роль Пілота і в мене раптом перед очима відтворився діалог Пілота з Маленьким Принцом, який просив намалювати баранця.
«– Ні, це не той баранець, він занадто кволий! – заперечував Маленький Принц. Тоді пілот намалював йому ще одного, другого, третього … і нарешті пілот намалював йому ящик.
– На тобі ящик, в якому твій баранець.
– Ось, це те, що я хотів, – радісно викрикнув Маленький Принц.»
І тоді я, як автор і письменник, вигукнув:
– Ось, це те, що мені потрібно! Це ящик, в якому є таємниці, – моє бачення і фантазії, якою має бути оповідь про Мозолевського!
І я дав робочу назву легенді «Дотик віків». Для моєї легенди потрібен був пілот і яким було моє здивування, коли, прочитавши біографію Бориса Миколайовича, я дізнався про те, що він мріяв стати пілотом. Мені перехопило подих – я на правильному шляху. Тепер тільки вперед, отримуючи інформацію з різних джерел і вичитуючи зі спогадів Мозолевського слова: «Раптом мені здалося, ніби давно-предавно десь бачив і може аж у непам’яті все це уже діялося, і сам я жив на світі, бачив цей степ і чув його увіковічену мелодію. Тільки був я тоді не маленьким хлопчиком з Миколаївки, а кимсь іншим, ким саме – я не знав…».
І це пише сам Мозолевський!!! Він подарував мені – автору майбутньої книги, золотий ключик, яким довірив написати книгу-легенду. І я вирішив – вона буде називатися «Маленький Скіф». А далі почалася радість творчості…
І ось майже через півстоліття скіфська Пектораль прийшла до нас в новій іпостасі. До цього року ми сприймали її як унікальний ювелірний витвір невідомого античного майстра. А сьогодні ми маємо нагоду через художній твір – історичну легенду Сергія Кустова «Симфонія Золотої Пекторалі» прийняти її як символ Вічного Миру, що прийшов до нас з глибини віків і додати звернення Бориса Мозолевського – «Як добре було б, коли б державні мужі всіх країн, награвшись у війни – бодай вони будуть прокляті на всі віки! – та й закопали всю зброю кудись по глибше».

ПАМ’ЯТЬ

Пам’ять про Бориса Мозолевського дбайливо зберігається через його друзів, однодумців, краєзнавців і всіх, хто береже про нього спогади і щедро ділиться ними з нащадками. У 2005 році у Київському Літературно-художньому видавництві вийшла книга «Скіфський степ» в якій розповідається про скіфський період історії України, про дослідження найбільших пам’яток археології – скіфські кургани, в книзі зібрані вірші Бориса Мозолевського та його спогади про археологічні експедиції.
В 2011 році до 75-річчя з дня народження Бориса Мозолевського і 40-ряччя знахідки Пекторалі по ініціативі відомого нікопольського історика і краєзнавця Петра Ганжі, видавництво СПД Фельдман О.О. випустило книгу «Співець Скіфського степу». В книгу увійшли вірші Мозолевського і ціла збірка спогадів тих, хто добре знав, товаришував і працював з Борисом Миколайовичем.
За ініціативою Нікопольської регіональної організації Національного союзу журналістів України і її голови Володимира Глядченко, до ювілейної дати 80-річчя з дня народження Бориса Мозолевського і 45- річчя знаменитої знахідки Пекторалі, з метою увіковічення пам’яті біла виготовлена та встановлена на будівлі Нікопольського краєзнавчого музею пам’ятна меморіальна дошка із зображенням Мозолевського. Її урочисте відкриття відбулося в день і в той самий час, коли була знайдена пектораль – 21 червня о 14 годині 30 хвилин. В цей же день в краєзнавчому музеї пройшла зустріч журналістів Нікопольщини з соратниками та однодумцями славетного археолога.
Кажуть, що людина живе, поки про нього жива пам’ять. Мозолевський зробив усе від нього залежне, щоб його життєвий слід на землі не загубився ніколи…
А закінчити розповідь про Бориса Мозолевського хочеться короткою, але такою всеоб’ємною строчкою вірша великої Ліни Костенко: Які проходять люди неповторні…

Юлія Білик, Голова Нікопольської
регіональної організації Національного союзу
журналістів України