«Радіо Ностальжі 102,4 FM поруч: чесний діалог із нашою аудиторією. «Замкнути двері й поїхати»»

«Радіо Ностальжі 102,4 FM поруч: чесний діалог із нашою аудиторією. «Замкнути двері й поїхати»»

Доброго дня, Нікополю.

Ви слухаєте Радіо Ностальжі 102,4 FM.

ЗВУК: гавкіт собаки, шум вулиці, десь у далині лунає вибух.

Вона живе тут понад пів століття. Знає кожен двір, кожне дерево на своїй вулиці. Але сьогодні пані Галина складає документи, ліки та кілька сімейних фотографій у дорожню сумку. Її вулиця потрапила до переліку територій, де оголошена обов’язкова евакуація в місті Нікополь.

— Коли ви дізналися про евакуацію, якою була ваша перша реакція?

Сінхрон пані Галини:

— Чесно кажучи, спочатку навіть слухати не хотіла. Думала: скільки вже тих обстрілів пережили, переживемо й це. А потім сіла та й заплакала. Бо зрозуміла, що, мабуть, таки доведеться їхати.

— Що найважче залишати?

Сінхрон пані Галини:

— Свій дім. Тут усе моє життя. Тут чоловіка поховала, тут діти виросли, онуки бігали по двору. Кожен куток про щось нагадує. Як це все залишити?

— Які речі берете із собою насамперед?

Сінхрон пані Галини:

— Документи, ліки, сімейний альбом із фотографіями. Ще ікону, яка багато років висить у хаті. А все інше… нехай чекає на мене вдома.

— Чого боїтеся найбільше?

Сінхрон пані Галини:

— Боюся, що не побачу свого дому таким, яким його залишаю. Боюся повернутися і не впізнати свою вулицю. Але ще більше боюся, що через ці обстріли можу не дочекатися того дня, коли можна буде повернутися.

Для багатьох жителів Нікопольщини найважче — не зібрати речі. Найважче — зачинити двері власного дому й не знати, коли побачиш його знову.

Сінхрон пані Галини:
— Тут усе моє життя. Тут виросли діти. Тут кожна річ про щось нагадує. І дуже боляче залишати це все.

Люди зізнаються: окрім обстрілів, їх тривожить ще одна думка — що буде з будинком після від’їзду.

А це сусід пані Галини Віктор Петрович, який теж планую виїджати

— Чому ви так довго не наважувалися виїхати?

Сінхрон Віктора Петровича:
— Бо це мій дім. Я тут прожив усе життя. Знаєте, коли тобі кажуть, зібрати речі й поїхати, це ніби вирвати частину себе. Та й до останнього сподівався, що ситуація покращиться і не доведеться залишати моє рідне господарство.

— Чи є у вас побоювання щодо збереження майна?

Сінхрон Віктора Петровича:

— Звичайно, є. Хвилююся і через обстріли, і через те, що будинки залишаться порожніми. Люди між собою говорять різне. Боїмося, щоб ніхто не заліз у двір, не виніс те, що наживали роками. Дуже страшно залишати хату без нагляду.

— Що кажуть сусіди, які теж збираються евакуюватися?

Сінхрон Віктора Петровича:

— Майже всі говорять про одне й те саме: шкода залишати дім і страшно за те, що буде з ним далі. Хтось переживає через худобу, хтось через господарство, а багато хто боїться, щоб після повернення не побачити порожні кімнати замість свого майна.

Психологи кажуть: під час вимушеного переїзду людина переживає справжню втрату. Навіть якщо залишає дім тимчасово.

А зараз ми хочемо задати деякі запитання  психологу Ковальської Вікторії

— Чому людям так важко покидати рідний дім?

Сінхрон психолога:

— Дім для людини — це не просто стіни та речі. Це місце, де минуло життя, де зберігаються спогади, відчуття безпеки та звичний уклад. Особливо складно це для літніх людей, адже вони часто мають дуже сильний емоційний зв’язок із домом. Тому евакуація для них сприймається як втрата частини свого життя.

— Як впоратися зі страхом невідомості?

Сінхрон психолога:

— Насамперед потрібно дозволити собі боятися. Страх у такій ситуації є нормальною реакцією. Важливо зосередитися не на тому, що людина втрачає, а на тому, що вона зберігає — своє життя, здоров’я та можливість у майбутньому повернутися додому. Також дуже допомагає підтримка рідних і спілкування з людьми, які вже пройшли через евакуацію.

— Що допомагає пережити вимушену евакуацію?

Сінхрон психолога:
— Найбільше допомагає відчуття, що людина не залишилася сама. Підтримка близьких, сусідів, волонтерів, можливість підтримувати зв’язок із рідним містом. Важливо пам’ятати: евакуація — це не відмова від дому. Це тимчасове рішення заради безпеки та можливості одного дня повернутися.

Попри біль розлуки, більшість евакуйованих кажуть: головне — зберегти життя. Будинок можна відремонтувати, речі можна купити. Людське життя — ні.

Сотні мешканців Нікопольщини сьогодні зачиняють двері своїх осель. Ніхто з них не знає, коли повернеться. Але всі вони вірять, що одного дня знову скажуть: «Я вдома».

Для проєкту «Твоя аудиторія — твоя сила» працювала команда Радіо Ностальжі 102,4 ФМ.

ЗВУК: зачиняються ворота, поступово стихають кроки.

🎙 Радіо Ностальжі 102,4 FM — поруч.

«Цей проєкт впроваджується за ініціативи Національної спілки журналістів України в межах Проєкту The Ukrainian Media Fund з підтримки незалежних місцевих медіа в Україні».