Сьогодні ми зустрілися з жінкою, яка виїхала в серпні 22-го року зі своєю донькою та онуками до Польщі, але не змогла там жити, і повернулася додому .

– Валентина Іванівна, Чому ви тоді поїхали?

– Бо було страшно… дуже страшно.

Особливо за онуків. Почалися обстріли Нікополя, у доньки житло було в прибрежній частині нашого міста, її будинок зруйнований , тому донька разом із дітьми вирішила поїхати , а мене просили онуки , щоб я поїхала з ними. Ось так я опинилася закордоном…

– А чому повернулися?

– Бо там — не моє життя.

Я ніби жила, але не жила.Інші люди, інша держава. А тут все моє!

– Що було найважчим?

– Найважче — це не обстріли.

Найважче — бути не вдома.

Що ви відчули, коли повернулися?

– Тишу…тільки іншу тишу.

І спокій всередині.я дома, я у себе вдома

Валентина Іванівна, Ви не шкодуєте що повернулися додому?
Ні. Бо тут — моє життя.

**********

Дім — це не завжди про безпеку.

Іноді — це про правду.

**********

А зараз ми хочемо запитати у психолога Ковальської Вікторії , що відчувають люди які повертаються додому.

Для людини дуже важливо мати місце, де вона відчуває себе “собою”.Навіть у небезпеці, але вдома — психіка може відчувати більше опори, ніж у повністю безпечному, але чужому середовищі. Повернення — це спроба повернути контроль над своїм життям.

**********

Вони знають, що тут небезпечно.

Знають, що тиша може обірватися будь-якої миті.

Але вони повертаються.

Бо дім — це не тільки місце, де безпечно.

Це місце, де ти — живий.

І поки люди повертаються —

Нікополь не здається.

🎙 Радіо Ностальжі 102,4 FM — поруч.

«Цей проєкт впроваджується за ініціативи Національної спілки журналістів України в межах Проєкту The Ukrainian Media Fund з підтримки незалежних місцевих медіа в Україні».