«Маленька Аня з Нікополя: Дитинство між вибухами і мріями»

Маленька Аня живе в Нікополі , яке знаходиться за 4 кілометри від окупованного Енергодару — місті, де тиша ніколи не буває справжньою.
Де навіть уранці, коли діти сідають за уроки, десь неподалік чути вибухи.
Їй вісім . І вона — одна з тих дітей, чиє дитинство проходить поруч із фронтом. Як каже маленька дівчинка — «Я вчуся онлайн. Інколи з дому, інколи — в укритті. Коли є світло і немає тривоги, ми з однокласниками бачимося на екранах. А ще я малюю. Малюю небо — без диму, синє, з білими хмарами.» Малювання для Ані стало порятунком. Так починалася її історія, яку ми вже розповідали.

А сьогодні — продовження. Бо у житті цієї дівчинки з’явилося більше світла.

Попри небезпеку, у місті працюють безпечні освітні центри. В яких проходять заняття — невеликі групи, посилена безпека, але — жива атмосфера. Аня ходить сюди кілька разів на тиждень.

Аня розповідає — «Я ходжу на шахи, на кікбоксинг і ще в театральну групу. На шахах треба думати. На кікбоксингу — не боятися. А в театрі — можна бути ким хочеш. І трохи забути, що йде війна.»

Її мама каже — ці гуртки повертають доньці дитинство. Маму Ані звати Марія , вона каже  — « Раніше вона часто мовчала, могла злякатися гучного звуку. А зараз чекає занять, готує костюми, розповідає жарти. Ми живемо під обстрілами, але я бачу — Анюта знову сміється.»

Для дорослих — це просто кружки.
А для таких дітей, як Аня, — це шлях до життя без страху.

У прифронтових містах ми бачимо, як творчість і спорт допомагають дітям адаптуватися.
Коли вони можуть висловити емоції — через гру, рух, малюнок — це вже зцілення.
Аня — одна з тих, хто показує: навіть після травми дитина може розквітнути.

Кікбоксинг для маленької Ані — це не про силу, а про впевненість.
Кожен рух — як виклик страху.
І щоразу вона перемагає — спершу себе, потім обставини.

А в театрі — Аня відкриває себе.
Керівниця каже, що саме там діти вчаться говорити про найскладніше — не словами, а ролями.

Керівниця театрального гуртка Вікторія Миколаївна сказала — «Ми не торкаємося тем війни прямо. Але діти все одно проживають свій досвід — через казку, пісню, сміх.
І коли вони стоять на сцені, вони відчувають: світ не закінчується на вибухах.»

Коли Аня повертається додому, мама завжди дивиться на неї з тривогою — але й з гордістю.
Бо кожен день тут — це маленька перемога.

Як  каже Аня  нам в інтервью— «Я хочу, щоб усе закінчилося. Щоб у нас не стріляли. А ще — щоб у театрі було світло, навіть коли надворі темно.»

У місті, де щоночі чути вибухи, діти все одно мріють.
Малюють, навчаються, грають на сцені.
Бо дитинство — це теж фронт, тільки мирний.
І на ньому — свої герої.
Такі, як маленька Аня.